Автор «Золотого ключика»

Автор «Золотого ключика»

Нещодавно виповнилося рівно 130 років з дня народження письменника Олексія Миколайовича Толстого. Зараз вже мало хто пам’ятає, що в радянські часи його називали «червоним графом». Дворянин за походженням, Толстой спочатку категорично не прийняв Жовтневу революцію 1917 р. і емігрував за кордон. Однак неприязнь зовсім не завадила йому через кілька років повернутися на Батьківщину і стати одним з найулюбленіших письменників Сталіна.

Дворянський трикутник

Олексій Толстой народився 10 січня 1883 р. (за старим стилем – 29 грудня 1882 р.) в повітовому містечку Ніколаєвську Самарської губернії (нині місто Пугачов Саратовської області). Батьком майбутнього письменника був великий землевласник граф Микола Олександрович Толстой, а матір’ю – Олександра Леонтіївна, уроджена Тургенєва, двоюрідна онука декабриста Миколи Тургенєва. Фахівці встановили, що по лінії батька Олексій Толстой доводиться далеким родичем іншому великому російському письменнику, Льву Толстому. При цьому біографи вказують, що граф Микола Толстой був лише біологічним батьком Олексія. Ще до народження хлопчика його мати через постійні скандали і звинувачень в невірності втекла від чоловіка до земського чиновника з Миколаївська Олексія Аполлоновича Бострома. У підсумку шлюб Миколи Толстого з невірною дружиною був розірваний, а Самарська єпархія постановила: Олександру Леонтіївну залишити «у повсякчасному безшлюб’ї», тобто заборонити їй на все життя вступати в церковний шлюб. Колишня графиня разом з сином Олексієм перебралася в будинок Бострома, і навколо неї на довгі роки виросла стіна громадського відчуження. Проте, ставши дорослим, Олексій називав Бострома своїм батьком. Тільки 1896 р., коли назріла гостра необхідність у продовженні освіти, власті нарешті дозволили видати хлопчикові метричне свідоцтво про те, що він народився у дворянській сім’ї. Лише з цього часу підліток отримав право іменувати себе в документах «граф Олексій Толстой».

Його дитинство майже цілком пройшло в маєтку вітчима у селі Соснівка Самарської губернії (зараз селище Павлівка), де він отримав достатню для того часу домашню освіту. 1897 р. Олексій успішно вступив до Сизранського реального училища, а 1898 р. перевівся до Самари. Тільки восени 1900 р. Бостром нарешті продав свій хутір у Соснівці, і всі змогли переїхати в його власний будинок у Самарі.

Реалісти-шибайголови

Цікаві спогади про навчання майбутнього письменника залишив його однокласник Євген Ган, в радянський час – кандидат технічних наук, доцент Куйбишевського політехнічного інституту. «Пам’ятаю, що, прийшовши в перший раз після канікул у свій клас, я побачив високого, як на свої роки, стрункого хлопчика з гарним обличчям, – згадував Ган. – Загалом Толстой 5-го, 6-го і 7-го класів згадується мені як життєрадісний, дружньо налаштований до всіх товаришів юнак, що вже тоді виявляв ту схильність і здатність до гумору, які в розвиненій формі позначилися згодом на його творах... Він міг «відколоти» який небудь жарт, приголомшити когось (включаючи вчителів) несподіваною витівкою... яка могла скінчитися досить неприємно для винуватця». Далі однокласник наводить випадок, коли він сам, Альоша Толстой і ще один учень в якійсь потреби прийшли додому до вчителя німецької мови Крігера, який мав шкільне прізвисько Циркуль. Але в момент їхнього візиту німець кудись ненадовго вийшов, і прислуга дозволила хлопчикам почекати його у вітальні. А тут виявилося, що на столі виставлений обід для господаря будинку: нарізана шинка, хліб, салат і навіть пиво. Час йшов, але вчитель все не був. І тоді, за словами автора спогадів, хтось із хлопчиків (можливо, навіть Альоша Толстой) вирішив спробувати хліба з шинкою і пива. До нього одразу ж приєдналися інші. Шматок за шматком – і вже через кілька хвилин тарілки спорожніли. І тут раптом учні почули голос Циркуля, що повернувся. З жаху від неминучого покарання всі троє вискочили на вулицю через відкрите вікно і пустилися навтьоки. На другий день Крігер прийшов скаржитися до директора училища на «неприпустиму поведінку трьох реалістів». Проте його прислуга не спитала у тих, хто прийшов, прізвищ і не запам’ятала їх в обличчя, і тому всім трьом хуліганам вдалося уникнути покарання за свою ненажерливість. Спливла ж ця історія тільки 1982 р., коли вперше були опубліковані спогади Гана. На той момент вже не було на світі ні його самого, ні його шкільного приятеля Олексія Толстого.

Увічнення батька

Надалі граф Олексій Толстой отримав освіту в Санкт-Петербурзькому технологічному інституті і Вищій технічній школі в Дрездені. У літературі він дебютував 1907 р. поетичною збіркою «Лірика». В 1910–1912 рр. письменник опублікував романи «Диваки» і «Кульгавий барин», а також цикл оповідань і повістей під загальною назвою «Заволжя». Всі ці твори, за словами самого Толстого, були навіяні його враженнями про життя в Самарській губернії і Самарі. На думку критиків, його літературний персонаж Мішука Налимов, самодур, п’яниця і хам, в характер і має багато спільного з біологічним батьком письменника – графом Миколою Толстим. Жовтневий переворот, як уже було сказано, він не прийняв, і кілька років жив спочатку в Парижі, а потім у Берліні. Але 1923 р. несподівано для багатьох граф Толстой повернувся назад, до Радянської Росії. Тут у 1920–1930-х рр. він написав свою знамениту трилогію «Ходіння по муках», за яку згодом і отримав першу Сталінську премію. Другою такою нагородою було відзначено його роман «Петро Перший», а третьою – вже після смерті атвора – п’єсу «Іван Грозний». Толстой помер 23 лютого 1945 р., не доживши менше трьох місяців до дня Перемоги. 1983 р. до сторіччя з дня народження письменника в Самарі, в колишньому будинку Олексія Бострома на вулиці Фрунзе, було урочисто відкрито перший і досі єдиний у світі Музей-садибу Олексія Толстого.

«Пригоди Буратіно»

Незважаючи на те, що в більшості своїх творів Олексій Толстой прямо не прославляв комуністичний режим, радянська влада не втомлювалася обсипати його нечуваними для того часу благами, почестями і пільгами. Адже Сталін чудово розумів, що факт наявності в країні літературного генія подібного масштабу є в очах усього світу потужним доказом величі і непереможності радянського державного ладу.

Показовою в цьому плані є історія створення знаменитої казки «Золотий ключик, або Пригоди Буратіно». Ще 1923 р. Олексій Толстой, будучи в еміграції, почав перекладати російською мовою твір Карло Коллоді «Пригоди Піноккіо».

Однак простий переказ тексту йому швидко набрид, і письменник знову повернувся до сюжету тільки навесні 1934 р. Вважається, що замовлення на таку роботу Толстому надійшло з «верхів». Влада хотіла отримати від «червоного графа» не просто казку, а ідеологічно витриманий твір, який мав виховувати в радянських дітях почуття класової переваги щодо буржуазії. Від початкового тексту «Пригод Піноккіо» Толстой у підсумку відійшов досить далеко, і не лише тому, що італійська казка не відповідала принципам соціалістичного реалізму. За оцінками критиків, твір Коллоді перенасичений моралізаторством і повчаннями. А Толстому вдалося вдихнути в своїх героїв людські почуття, наповнити казку життєрадісністю, оптимізмом і веселощами. В серпні 1936 р. робота над «Золотим ключиком» була завершена, і автор передав рукопис видавництву «Детгиз». Тоді ж казку почала друкувати газета «Піонерська правда». Майже одночасно Толстой написав п’єсу з тією ж назвою для Центрального дитячого театру, а 1939 р. підготував сценарій однойменного фільму, який поставив режисер Олександр Птушко. До 1986 р. «Пригоди Буратіно» в СРСР видавалися 182 рази, загальний тираж перевищив 14,5 мільйона видань. Казка була перекладена 47-а мовами світу.

За спогадами сучасників, незадовго до закінчення роботи над книгою Олексій Толстой приїздив до Самари, і тут їм були написані її завершальні рядки. Тому, на думку громадськості, цілком логічним виглядало б відкриття у рідному місті Толстого не тільки пам’ятника великому землякові, а й скульптурної композиції із зображенням героїв «Золотого ключика».